Повернення додому з війни — не кінець боротьби, а лише початок нового шляху. Для тисяч українських військових, які пройшли через пекло бойових дій і полону, подальше життя стає справжнім викликом. Інноваційна методика посттравматичного зростання, розроблена американськими психологами, допомагає не просто пережити травму, а перетворити її на силу. Сьогодні цей підхід впроваджують в Україні за принципом «рівний рівному», коли з військовими працюють ті, хто сам пройшов подібне випробування. Власним досвідом відновленням поділився військовий, тренер із посттравматичного зростання Максим Полупан для YouTube-проєкту «Говорить Суханов».
Із пекла до відродження: історія Максима Полупанова
«Я живий приклад. Маю діагноз складний ПТСР, і я з ним борюся тим, що навчаюсь і допомагаю іншим людям», — розповідає Максим Полупанов, один із перших сертифікованих в Україні тренерів з посттравматичного зростання.
Його життєвий шлях — це історія мужності та незламності. Родом із Севастополя, після окупації півострова він пішов захищати Україну, служив у 36-й бригаді морської піхоти. Брав участь у захисті Маріуполя та обороні «Азовсталі», потрапив у полон. Нині опікується звільненими з полону бійцями.
Максим Полупанов був на фронті і у полоні, нині допомагає військовим відновлюватися
Разом із самооборонцями Маріуполя Максим пройшов навчання у Сполучених Штатах за програмою посттравматичного зростання від організації «Серце Азовсталі» та Boulderсrest Foundation. Ця методика, що зарекомендувала себе у роботі з американськими ветеранами різних війн, зараз впроваджується в Україні.
Травма як каталізатор позитивних змін
«ПТСР і посттравматичне зростання об'єднує один факт — травма», — пояснює Олена Бідованець, психологиня, координаторка з психічного здоров'я у Центрі громадського здоров'я України, представниця Boulderсrest Foundation в Україні.
За її словами, для того, щоб ці процеси відбулися, «має бути щось, що кидає величезний виклик у системі цінностей, що виводить людину зі звичного ритму життя і дуже часто ранить».
Олена Бідованець, психологиня, координаторка з психічного здоров'я у Центрі громадського здоров'я України
Посттравматичне зростання — це позитивні зміни, які відбуваються після травматичної або потенційно травматичної ситуації. Важливо розуміти, що це не альтернатива до ПТСР. Обидва стани можуть співіснувати. Більше того, дослідження показують: чим важчими є ПТСР і травма, тим вищим може бути посттравматичне зростання.
«Ця методика дійсно ефективна, — стверджує Максим Полупанов. — Навчання допомогло мені схематизувати те, що я знав раніше на власному прикладі, воно у мене в голові розклалося по поличках».
Принцип «рівний рівному» — фундамент методики
Головною особливістю впровадження методики посттравматичного зростання в Україні є принцип «рівний рівному» — коли з військовим працює той, хто теж пройшов жахіття війни, полону, бойових дій.
«Будь-який психолог, як би він не був навчений, як би він не намагався вжитися у ситуацію, він ніколи цього не зрозуміє, тому що він там не був, — пояснює Максим Полупанов. — Тому між професійним психологом і звільненим з полону або ветераном може виникнути недовіра. А в колі таких же рівних — ветеран ветерану — це посттравматичне зростання набагато ефективніше».
Курс навчання, який пройшли українські військові в США, тривав 40 годин впродовж 10 днів. Проте навчання полягало не лише в отриманні теоретичних знань. Учасники виїжджали в гори, спілкувалися з ветеранами В'єтнамської війни, які теж пройшли полон, зустрічалися з діючими військовими й ветеранами. Це дало їм можливість отримати безцінний досвід від прямого спілкування з людьми, які знайшли власний шлях до відродження.
Що допомагало вижити в полоні та відновитися після нього
Що тримає людину на межі життя і смерті, коли всі фізичні та психологічні ресурси вичерпано?
«Найбільше — це думки про родину, про те, що я зобов'язаний повернутися, що в житті ще багато чого треба зробити. Постійні думки про майбутнє дуже дають заряд. Навіть у якому б я жахливому стані не був, ці думки про майбутнє полегшують життя», — розповідає Максим Полупанов.
Навіть коли здавалося, що сил вже немає, і хотілося просто померти, його тримала відповідальність.
«Думки про родину — як вони без мене будуть, що я повинен вижити, повинен до них повернутися. Момент відповідальності й любові, все разом — це моє життя, і я не можу просто так покинути життя, не доробивши чогось».
Після звільнення з полону процес повернення до життя теж був нелегким.
Зараз він працює з хлопцями в групі реінтеграції.
«Мене їм одразу представляють як такого, що теж пройшов полон. У них одразу до мене виникає довіра. Може прийти хлопець, можеш ніч з ним просто сидіти, розмовляти про все і ні про що. Настільки довіри у людини, яка тебе ніколи не бачила, не знає тебе — наскільки вона може тобі відкритися».
Типові помилки при спілкуванні з ветеранами
Повернення додому — це не лише радість, але й зіткнення з новими викликами. Часто рідні та близькі, намагаючись допомогти, ненавмисно роблять боляче.
«Стандартна помилка у всіх рідних після зустрічі — це гіперопіка, — розповідає Максим Полупанов. — Ось тобі це, ось тобі сальце... А людина не хоче цього, вона хоче побути сама, хоче піти, з'їсти звичайного морозива, і цього їй достатньо. А це "ой, ти як схуд" — у людей викликає роздратування».
Він наголошує, що мусить пройти перший тиждень після обміну — обов'язковий карантин для того, щоб людина змогла адаптуватися, зрозуміти, що вона вже не в тих умовах, що може випрямитися, не ходити зігнутим, подихати повітрям. І важливо, щоб рідні це розуміли.
Ще одна поширена помилка — питання на кшталт: «А тебе катували?», «А ти вбивав?», «Скільки сидів?».
«Такі питання, звісно, травмують і відбивають бажання спілкуватися взагалі», — каже Максим. Його порада: «Я вважаю, що питання про полон та про війну людині недоречно ставити взагалі. Якщо людина захоче це розповісти, вона буде розповідати про це годинами».
Як врятувати кохання після повернення
За словами Максима, статистика невтішна: після повернення з полону у багатьох розпадаються сім'ї.
«Людина звільнена з полону, він удома, він веселий, спілкується, і тут у нього через п'ять хвилин раптом настрій різко змінюється — він злий, роздратований. Він ні на кого не роздратувався, у нього просто щось спливло в пам'яті, йому хочеться побути, наприклад, одному. Він каже: «Я хочу побути один, вийти з дому, погуляти». А дружина, наприклад, починає упиратися: «А чого ти без мене? От ти зраджуєш, підеш, нап'єшся».
Часто у партнера виникає відчуття, що коханої людини більше немає, що вона змінилася до невпізнання. Олена Бідованець пояснює: «Коли людина йде на війну, зрозуміло, що вона розвивається в одному напрямі, а та, хто чекає, також розвивається у своєму напрямі».
Максим додає: «Людина, коли повертається з полону, стає експертом з виживання. Також його родина, коли вона його чекає, стає експертом з очікування. А людина, яка чекає, знаходиться в інформаційному вакуумі — що з її рідним відбувається. То потім, коли вони зустрічаються, цей вакуум починає просто заповнюватися. Люди навіть можуть не розуміти, про що розмовляти одне з одним, тому що у того, хто повернувся, своє бачення, а у того, хто чекав, — своє. Той, хто чекає, свої плани будує на життя. Той, хто повертається, теж будував свої плани на життя. І ці плани можуть не співпасти».
Як же врятувати стосунки? «По-перше, про те, що його чекали — це найголовніше, — наголошує Максим. — Це вже коли людина повертається, його родина зустрічає, або по телефону перше спілкування, це неймовірно, це такий кайф».
Як підтримати близьку людину, яка повернулася з війни
Олена Бідованець пояснює, що посттравматичне зростання не можна викликати — йому можна сприяти. Є так звані «досвідчені супутники» (англійською — expert companions) — люди, які мають досвід власного проходження, власного зростання. Вони можуть бути поруч, слухати, підтримувати, заохочувати перші паростки зростання.
«Кожен з нас мав якусь непросту, десь травматичну ситуацію. І ми, живучи у війні, це також постійне травмування, це також постійний хронічний стрес», — каже Олена.
Вона підкреслює, що посттравматичне зростання — «це нічого нового, що ми не знаємо. Насправді, це як відбудова нормальних людських стосунків, де ми можемо бути почуті, де нас бачать і де нас цінують».
Дружина Максима Полупанова розповідає про свій досвід підтримки: «Я стараюся, так би мовити, відволікати його від думок, показувати місто, щось цікаве розповідати, максимально витягти його з його внутрішнього стану, замкненості».
Важливо знайти хобі, яке допоможе переключитися. «Максим знайшов хобі — він малює картини по номерах. Раніше він не тримав пензлика в руці, після полону почав малювати, і це його заспокоює. І ми з ним ходимо, вибираємо ці сюжети для картин», — ділиться вона.
Дрібні практики, що допомагають: щоденна подяка
Максим Полупанов розповідає про одну з простих практик, яких його навчили американські колеги: «Кожного дня робити подяку комусь за щось. Наприклад, сонечку за те, що воно світить. Сказати подяку — кому ти дякуєш і за що ти дякуєш. І це дуже допомагає. Дослідження показали, якщо це кожного дня робити протягом 21 дня, людина на пів року просто заряджається енергією».
Олена Бідованець доповнює: «Одним з важливих компонентів цього тренінгу є навички саморегуляції. Вони допомагають між стимулом і реакцією вибрати час, коли ми можемо подумати, як ми хочемо реагувати. Коли може прийти тригер, який знову може щось нагадати, людина вже знає, як себе саморегулювати — може використати цей час, щоб подихати, заземлитися, застосувати якісь інші практики, щоб подумати, як реагувати».
Принцип кінцугі
«Наскільки я розумію, стовідсоткового відновлення не буває. Це як чашка, яку розбили — її можна склеїти дуже художньо, але вона вже буде іншою чашкою», — порівнює ведучий розмови.
Максим підтверджує: «Ви зараз говорите про принцип кінцугі, японський. Можна так сказати, що з неї текти не буде, вона просто буде інша і красивіша. Людина ніколи не повернеться до свого попереднього стану. Людина, яка побувала в полоні, яка пройшла через бойові дії, ця людина ніколи не буде такою, якою вона була до цього, тому що у людини всі життєві принципи просто змінюються, цінності. Мета нашої методики — допомогти людям знайти нову дорогу. Це переродження, як птах фенікс. Із полону людина перероджується», — підсумовує Максим Полупанов.
Розширення методики: плани на майбутнє
«Серце Азовсталі» за підтримки американських партнерів планує зробити посттравматичне зростання новою нормою роботи із травмою війни в Україні. Зараз п'ятеро українців, зокрема Максим Полупанов, вже пройшли навчання і стали сертифікованими тренерами. Програма буде адаптована до українських реалій.
«Для нас дуже важливо, і для американської сторони також, щоб ми не просто скопіювали і вставили, бо так і не вийде — ми ж майже різні. Нам дали рамку, показали, як це працює, і тепер важливо адаптувати до наших умов, подивитися, що ми можемо взяти, що своє додати», — пояснює Олена Бідованець.
За її словами, американці теж зацікавлені в українському досвіді, адже у нас «саме та практичність».
«Вони були трішки шоковані, тому що у них зовсім по-іншому. Наприклад, ветеран В'єтнаму, який виступав перед нами, років у в'єтнамському полоні пробув, написав книжку «Я не герой». А я йому просто, коли він сказав: «Я не був героєм там», кажу: «У нас трішки інша ситуація. Ми воюємо у своїй країні, а не як ви».
Максим Полупанов звертається до тих, хто відчуває себе зламаним після повернення з війни чи полону: «Треба думати перш за все про майбутнє, думати, як його будувати, а не зациклюватися на минулому. Треба йти вперед, і це прагнення йти вперед надає сил боротися зі своїми проблемами».
На запитання, що для нього особисто означає повернення в життя після полону, Максим відповідає: «Я все життя постійно прагнув вперед, вперед, вперед. І я, коли повернувся з полону, за що переживав, коли бували такі моменти, що я думаю: «Все, зараз я помру»? То скільки ще не зроблено, скільки я хотів зробити, і скільки я не зробив. А це все треба робити, треба йти і робити».
