Донецькі шахтарі продовжують працювати попри те, що росія постійно обстрілює Донеччину. Робота на шахті під час війни в рази небезпечніше, адже якщо прилетить снаряд, шансів врятуватися майже не залишиться. Подивитися, як працюють українські шахтарі в умовах війни завітали американські журналісти з видання The New York Times.
"Усе чорно-біле, і є ризики"
Коли Олександр Маринич заходить у металеву клітку й спускається у темряву разом із десятками інших шахтарів для своїх шестигодинних змін, артилерійські удари війни змінюються брязкотом залізничних возів і скреготом техніки, що врізається глибоко в землю.
Пил та дим від російських бомбардувань змінюються на хмари дрібного вугільного пилу, які просочуються в щілини шкіри шахтарів і забарвлюють їхні брови в фірмовий чорний колір.
"Коли я в шахті, я забуваю про війну, тому що мені потрібно зосередитися на інших речах", – каже 33-річний Олександр Маринич, бурильник приватної вугільної шахти, що знаходиться поблизу лінії фронту в Донецькій області на сході України. "Усе чорно-біле, і є ризики", - додає Олександр.
На старих вугільних шахтах України аварії трапляються не рідко. Газ метан, побічний продукт видобутку вугілля, дуже вибухонебезпечний. У 2007 році в результаті вибуху метану загинуло понад 100 шахтарів, це стало найбільшою аварією на шахті в пострадянській історії країни. Минулого року 9 шахтарів загинули на шахті, яка знаходиться на тимчасово окупованих територіях Донбасу. Обірвався сталевий трос ліфта.
Тепер потужні бомбардування росії тільки підвищили рівень небезпеки на шахтах.
"Якщо ракета потрапить у шахту ліфта, витягнути шахтарів буде дуже важко, – пояснює 51-річний Віталій, керівник шахти, - І якщо Росія знищить електростанцію, ми не зможемо працювати".
Попри ризики, українським шахтарям не залишається нічого іншого, як продовжувати працювати.
Україна покладається на вугілля для виробництва чавуну та сталі. А теплові електростанції, що працюють на вугіллі, виробляють близько третини електроенергії в країні.
За словами голови місцевої профспілки шахтарів Сергія Павлова, на тимчасово окупованих територіях Донбасу раніше було 82 шахти, зараз з низ працюють лише 5.
А з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну ще як мінімум 6 шахт потрапило під контроль окупантів і припинили роботу.
"Всі чекають закінчення зміни, щоб вийти і зателефонувати рідним"
Білозерська шахта, яка, за словами Віталія, виробляла більше, ніж усі державні шахти разом узяті, була закрита у квітні після масової евакуації, оскільки атаки росії посилилися. З того часу роботу відновили, але повільними темпами.
"Ми ніколи не знаємо, що може статися в будь-який момент", – каже керівник шахти Віталій.
Деякі працівники не повернулися після зупинки шахти в квітні, а робота магазинів, лікарень та залізниці були порушені. Крім того, виникли проблеми з пальним. Усе це збільшило проблеми роботи шахти.
"Ми хвилюємося, адже ми близько до лінії фронту, але ми справляємося якнайкраще. Тепер ми плануємо з дня на день, а не з місяця в місяць", - додає Віталій.
Ця шахта має добре доглянуте обладнання, шахтарі оснащені індивідуальними аварійними кисневими масками та вогнестійким одягом. Зі стель тунелю висять мішки з водою, а в проходах розпилюється білий вогнезахисний засіб.
На глибині понад 600 метрів під землею температура в тунелях може сягати 40 градусів.
"Це важка робота. Ніхто цього не каже, але всі чекають закінчення зміни, щоб вийти і зателефонувати рідним, чи все гаразд", – сказав Віталій. "Ми посміхаємося, але це важкий час для нас".
Після нічної зміни шахтар Олександр Маринич виходить під ранкове сонце, приймає душ і прямує додому до своєї дружини, 34-річної Олени, та двох дочок, які повернулися минулого тижня після місяця, проведеного на заході України, де було більш безпечно.
"Тут усі або шахтарі, або фермери", – розповідає Маринич.
Він і одне, і друге. Його сім'я має дві ділянки, де вони вирощують фрукти та овочі та розводять птицю.
"Для людей тут вугілля – це тепло і світло, – каже пан Маринич, який з 18 років працює на шахті поблизу Добропілля. – Вугілля – це також зарплата, надійна і регулярна, двічі на місяць".
"Якщо не буде вугілля, місто помре, — додав він, — і ми також".
