Цього року мені виповнилося 23. До цього віку я вже мала все, про що мріяла у цьому житті: диплом магістра журналістики, улюблена робота, подорожі Європою щокварталу, друзі й кохана людина. За 10 днів до війни я вийшла заміж і досягла, здається, абсолюту щастя. Однак, у моє життя, як і до всіх українців, 24 лютого ракетними вибухами постукала війна. Я втратила роботу, моїх друзів розкидало по всьому світові, а я опинилася на роздоріжжі.
За ці два з гаком місяці повномасштабної війни я зрозуміла для себе кілька речей. Життя можна скласти в рюкзак, туди можна запхнути й весь "капсульний" гардероб. Щастя – це прокидатися зранку і засинати поруч з чоловіком. Найкращі новини – це новини від рідних, чиє село покинули окупанти. А ще дзвінок від тітки: “Ми вийшли з блокадного Маріуполя”. Ніякі втрати не страшні, якщо це не смерть рідної людини.
Десь під час усвідомлення цих простих істин, мені запропонували писати для сайту Добропілля. Зізнаюся, я дивилася на карті, де це містечко розташоване. Однак, вже за тиждень я завдяки своїм героям вивчила все місто. Я вже знаю, що вона затишне і маленьке. Це типове шахтарське містечко, яке пік свого розвитку пройшло за часів радянського союзу. Нині ж тут у деяких місцях час наче зупинився.
Водночас у місті є й безліч острівків сучасності, які недбало розкидані по всіх районах. На приклад, оновлена школа, у якої навіть є своя фейсбук-сторінка, де раніше, до війни, розповідали новини. То в дітей День піжами, то Свято закоханих. Є у місті й сучасний спортивний центр і новітні дитячі майданчики у кожному районі. Але найбільше місцеві люблять парк. Навіть зараз, коли місто обстрілюють ракети окупантів, коли канонада фронту чути все ближче, парк лишається відрадою для місцевих. Там цвітуть квіти, там справжня весна.
Парк Добропілля, який дуже люблять місцеві
Добропілля протягом останніх чотирьох років, як мені вже вдалося з`ясувати, невпинно працювало над своїм розвитком. Разом з екоактивістами місцеві працювали над тим, щоб містечко відійшло від видобувної промисловості й не зникло, щоб економіка і далі працювала, а регіон розвивався. Нині війна всі плани поставила на паузу. Але життя у Добропіллі триває. Попри те, що значна частина місцевих виїхала. Ті, хто лишився, ніби стали рідними. У чатах домовляють про взаємодопомогу, підказують один одному, де купити дефіцитне паливо чи ліки, підтримують.
Я теж ніби зріднилася з усім добропільчанами. Деякі мої герої мені вже наче друзі, самі пишуть останні новини містечка, діляться радощами, коли у місто завезли готівку. Я хвилююся, коли читаю ранкові зведення, чи не вдарили по моєму Добропіллю. Я сподіваюся, що моя робота у медіабатальйоні допомагає містянам: хтось дізнається останні новини, хтось знайде втіху, читаючи про добропільців. Я мрію, що після війни поїду туди, побачитися з людьми, про яких писала, прогулятися вулицями, які знаю лише за назвами. Вірю, що цей час настане вже зовсім скоро.
