Про рецепти свого успіху спеціально для ДоброNews.City розповіли п'ятеро людей, які народились та виросли у Добропіллі. Серед них є консультанти та керівники великих бізнесів, ті, хто допомагає розвивати громади, знімає кіно, розуміється на якісній каві та створює програми для пошуку квитків. Кожен з наших героїв спеціаліст у своїй сфері та дійсно любить справу, якою займається.
Краще зробити і жаліти, що не вийшло, ніж нічого не робити
Дмитро Вергун у Добропіллі провів дитинство та шкільні роки. Зараз він з родиною живе у Тбілісі та керує відділенням «Нової пошти» у Грузії. Також він консультує бізнеси колишнього СНД та Європи: налаштовує логістику, програми лояльності, маркетинг та інші процеси. Серед його клієнтів відомі нам компанії – «Наша ряба», «Антошка», «COMFY» та інші.
У Добропіллі Дмитро був років 9 тому, але продовжує цікавитись життям у місті, спілкуватись з однокласниками. Та часом згадує улюблені місця – парк та вулицю Театральна, де виріс.
«Було класичне дитинство у маленькому місті. Лазив по териконах, обносив садки у приватних будинках. Влітку працював помічником слюсаря на шахті, щоб заробити перші гроші. Добре пам’ятаю паради до 1 травня, які влаштовували по центральній вулиці. Потім усі ходили на місцеву водойму відпочивати. Згадую і перші дискотеки та як гуляли цілими вулицями весілля, проводжали когось в армію, – ділиться спогадами Дмитро. – Для мене місто – це шахта, яка об’єднувала усіх. Бачив сурових і часом жорстких людей, та разом з тим чесних та відкритих. І це теж вплинуло на моє становлення».
Дмитро закінчив школу №7 у 1991 році. Це той самий випадок, коли почав вчитись у Радянському Союзі, а закінчив вже в незалежній Україні. Далі він вступив до військово училища в Одесі. В цьому місті жив та працював 15 років. Ще майже стільки часу провів у Києві, декілька років у Варшаві. Загалом, не прив’язаний до конкретного міста. Розповідає, що може переїхати будь-куди.
«У 90-х для успіху треба було ризикувати та пробувати щось робити. Було багато можливостей. Зараз складніше. Вже не достатньо просто хотіти, треба ще й багато працювати. На гарні посади велика конкуренція. Але краще зробити і жаліти, що не вийшло, ніж нічого не робити, – вважає Дмитро, – Треба питати порад в успішних людей, багато хто відгукнеться та допоможе. І немає універсального рецепта успіху. Можна ходити на тренінги, майстер-класи, читати книги. Але цього буде мало, якщо не змінювати нічого в собі».
Постійно вчіться та повертайтесь додому
Вікторія Зубкова народилась у селищі Водянське, там закінчила школу. Вже понад 20 років живе в місті Білицьке. Останні 2,5 роки працює фахівцем з розвитку громад Програми DOBRE “Децентралізація приносить кращі результати та ефективність” міжнародної організації Глобал Ком’юнітіз (Global Communities), що фінансує Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).
По роботі постійно їздить у Кропивницький, Дніпро та Київ. Через шалений графік, Вікторія у Білицькому буває раз на тиждень-два. Розповідає, що любить повертатись додому та гуляти парком, бо там ростуть рослини з її будинку, що посадила під час одного з прибирань.
А також там втілено багато ініціатив з її першого соціального проекту “Створення багатофункціональної культурно-рекреаційної зони відпочинку в місті Білицьке”. Та взагалі, вона активно долучається до заходів з розвитку міста й не хоче переїжджати.
Першу освіту та роботу Вікторії важко назвати жіночою. У Донецькому національному технічному університеті вчилась за спеціальністю «Металорізальні станки та інструменти» та працювала інженером-конструктором. Вміє креслити схеми й вирізати деталі на станках, розробляти та складати механізми.
«Завдяки цій освіті гарно пишу креслярським шрифтом. Особливо дивуються учасники на тренінгах, коли я занотовую щось для всіх чи оформляю плакати. Технічна освіта також допомогла більш структуровано будувати думки, планувати роботу. Це вміння знадобилось, коли майже 14 років працювала в Білицькій міській раді — спеціалістом, заступником міського голови, секретарем ради, — розповідає Вікторія, — Часто доводилось виконувати обов’язки голови міста, працювати з депутатами, бути ініціатором та організатором багатьох заходів. Також, отримала другу вищу освіту за кваліфікацією “Магістр державного управління”.
Після 40 років залишила службу в органах місцевого самоврядування та пішла працювати у громадський сектор. Навчилась писати та реалізовувати проекти, працювати з міжнародними донорами. Одними з перших проектів у Білицькому став фестиваль вуличного мистецтва “Твоя АРТ-територія”. Загалом, втілила понад 50 проектів з розвитку територій .
З 2014 року займається розвитком громад малих міст та далі вчиться новому. Додатково Вікторія відвідує різні навчальні програми й тренінги в інших містах.
«Молоді б радила повертатись з університетів додому та пам’ятати, що у невеликому місті також можна робити багато гарних ініціатив та бути корисними. Бо справжній розвиток країни починається саме з розвитку невеликих громад — ділиться Вікторія, — Хотілось би, щоб мешканці активно включались до громадської діяльності. На жаль, в нашому регіоні багато хто чекає, що усе за них зробити хтось інший. Але світ змінюється і треба також міняти підхід. Особливо нам. Бо саме від нас залежить в яких умовах і в якому світі ми будемо жити».
Долайте внутрішній страх та починайте подорожувати
Режисер телепрограм та кіно Дмитро Авдєєв теж народився та виріс у Добропіллі. Років 20 тому він з іншими підлітками бігав містом з камерою та диктофоном, готував випуски новин у студії телебачення і преси «Рожевий слон». Там вперше спробував себе у ролі актора, режисера, диктора, журналіста та відеооператора. Саме викладачі цієї студії вплинули на вибір професії хлопця.
«Рано почав ламатись голос, він був достатньо грубий для такого невеликого мене. Мабуть, тому й довіряли озвучувати ролики. Це була моя супер здібність, як у фільмах Marvel. Разом зі студією їздили по кінофестивалям. А одного разу надіслали моє інтерв’ю з місцевим чиновником на обласний конкурс в Донецьк. Серед багатьох робіт мою визнали кращою, — згадує Дмитро, — Батьки завжди підтримували мої бажання, але самостійно не віддавали на якісь додаткови заняття. Якось я хотів навчитись грати на гітарі. Прийшов додому, розповів і мене відправили у музичну школу».
Після школи Дмитро навчався у Харківській академії культури на театрально-телевізійному факультеті. Деякий час жив у Харкові та працював журналістом, створив авторську програму про легенди міста. У 2007 році переїхав у Київ. Працював копірайтером на «Інтері», був ведучим на «MTV-Ukraine», згодом на цьому ж телеканалі продюсував шоу. Пізніше, Дмитро став автором шоу «Інсайдер» на телеканалі «МЕГА», режисером окремих випусків тревел-шоу «Орел і Решка», «Їжа, я люблю тебе».
«У 2012 році поїхав на режисерські курси Film Academy у Лондон. Попередньо потрібно було заплатити 1000 фунтів. Гроші заробляв три місяці, працюючи ведучим та продюсером, — згадує Дмитро, — У самому Лондоні жив у дешевому хостелі та щодня ходив пішки на навчання. Сертифікат просто так не давали, треба було відвідувати всі заняття, виконувати всі завдання. Фіналом навчання стало створення фільму на одну хвилину. До цього готуватись увесь курс, на зйомки фільма давали місцевих акторів. Кожен сам розроблював сценарій, знімав відео та робив монтаж. Мій фільм називався «Офіціант» — історія про те які офіціанти можуть мстити, якщо їх ображати. Наприклад, плюнути у стакан. Англійський куратор відмітив, що українські студенти пропонують надто незвичні для європейців теми».
Зараз Дмитро режисує фільми, рекламні ролики та кліпи для українських груп. У минулому році отримав грант від Міністерства культури та Уряду Президента на створення фільму «Дорога додому». Ця стрічка про історію хлопця, який їде забирати свою маму у район бойових дій на Донбасі. Частково сцени фільму знімали у Києві, Слов’янську, Краматорську та у Добропіллі. Поки що є тільки трейлер, бо фільм бо фільм зараз розсилається на кінофестивалі.
«Вважаю, що внутрішній страх чогось нового не дає людям розвиватись. Якщо не знаєш як його побороти, почни подорожувати! Люди, які сидять у чотирьох стінах у чотирьох стінах не відкриють для себе щось нове. У нових для себе містах та країнах одразу бачиш, що світ великий та навколо повно можливостей, — розповідає Дмитро, — Знайдіть в інтернеті якісь круті курси, що допоможуть змінити життя. Гроші на навчання можна заробити за літо, працюючи офіціантом. Не бійтесь пробувати нове та вчитись».
Не слухайте інших, робіть, що любите та розвивайтесь у цьому напрямку
П’ять років як професія Анастасії Миколюк пов’язана виключно з кавою. Вона відвідує кавові ферми в Сальвадорі, Нікарагуа, Гондурасі, Гватемалі, Коста-Риці де обирає зерно для різних проектів. Анастасія одна з чотирьох людей в Україні, хто має міжнародну ліцензію експерта з якості кави. Такі ліцензії видали лише 7000 особам у світі. Свою дівчина отримала після навчання у Швейцарії.
Зараз Анастасія керує кавовим напрямком Холдингу емоцій «!FEST» та кавового хабу «!Fest coffee mission» у Львові. Вона відповідає за якість всієї кави: як зеленого зерна, яке закуповують напряму у фермерів Центральної Америки та Колумбії, так і за каву, яку готують гостям в мережі ресторанів.
У Добропіллі Анастасія народилась та жила до 16 років. Вчилась на відмінно у загальноосвітній школі №19, декілька років була президентом школи. Але від вчителів отримувала погані оцінки за поведінку, бо любила побалакати на уроках.
«Хотіла стати перекладачем. Полюбила англійську мову завдяки своїй вчительці Білодід Валентині Михайлівні. Вона робила уроки цікавими, мала свій унікальний підхід до навчання. Пам’ятаю, що в нас були круті підручники Headway, а для Добропілля того часу це був дуже серйозний рівень, — ділиться Анастасія, — Після уроків, я одразу бігла на малювання або танці. Не було часу сумувати, чи займатись дурницями. І за це я дуже вдячна своїй мамі. Дитинство було яскравим та активним».
Анастасія закінчила факультет «Технологія харчування» у Донецькому національному університеті економіки й торгівлі ім. М.І.Туган-Барановського. У дипломі написано, що вона «професіонал з харчової промисловості». До Львова переїхала в липні 2018 року, до цього жила в Донецьку та Дніпрі.
«Кавова індустрія з великих активних міст обов’язково прийде і в провінції. Потрібен час. Рано чи пізно всі будуть пити свіжообсмажену каву від місцевих обсмажчиків. А моя діяльність у Львові, як ефект метелика, обов’язково вплине на індустрію в країні, я впевнена, — ділиться Анастасія, — Коли в людей закриті базові потреби, вони неминуче задають собі наступні питання «А продукти, які я вживаю, вони якісні? Звідки вони? Чому я взагалі їх вживаю? Чи отримаю я задоволення на всі 100% від цього продукту?». І після цього починається рух до порівняння, аналізу та спроб. Тоді люди відкриті до нових смаків та розвитку. Наразі я бачу, що кількість таких людей збільшується, як на Донбасі, так і в країні в цілому. Це дуже класно. Люди більше подорожують, а разом з цим розширюють свій смаковий досвід».
Востаннє в Добропіллі була в грудні 2017 року. В місті буває не часто. Зазначає, що швидше Добропіллю приїжджати до неї, ніж навпаки.
«Дуже щаслива, бо кожного дня роблю виключно те, що люблю. Я багато шукала себе та змінювала напрямки в діяльності. Головне в цьому пошуку — не звертати уваги на думку інших, а спостерігати виключно за тим, що відбувається на душі, — розповідає Анастасія, — Вважаю, що коли людина займається улюбленою справою, в неї з’являється багато енергії, яку вона використовує для свого розвитку. Впевнена, що треба постійно навчатись та вдосконалювати свої навички. Я бажаю кожному знайти справу його життя та не зупинятись. Бо як ми знаємо, досконалості не досягнути».
Рідне місто не впливає на успіх
Родом з Добропілля й розробник популярних пошукових ботів — Антон Бібля. Саме він створив RailwayBot для швидкого пошуку залізничних квитків через бот-платформи у Telegram, Messenger, Viber. Близько місяця знадобилось для запуску проекту, що сьогодні має аудиторію в понад 200 000 користувачів.
Програмувати почав зі школи. У той час інтернет був дорогим, але у міській мережі можна було переглянути багато фільмів, серіалів, слухати музику та посперечатись на форумі. І там кожен користувач ділився з іншим чим міг. Антон захотів створити добропільський сайт чи форум та почав вивчати популярний стек технологій HTML, PHP, mySQL. Це було лише початком.
«Навчався в загальноосвітній школі №4, як і моя мама. Деякі її вчителі навіть викладали мені. Зараз у школі класи обладнані найсучаснішою технікою, а поруч з'явилися нові спортивні майданчики. І в цілому стало набагато краще, — розповідає Антон, — Далі навчатись поїхав у Дніпровський національний університет залізничного транспорту на факультет логістики. На першому курсі часто їздив додому. На щастя, компанія завжди була. Разом весело та зручно їздили на "маршрутках Едіка". А ще він недавно купив комфортний рожевий автобус».
Антон з тих, хто жодного дня не працював «на боса». Його хобі з програмування стало професією. В університеті хлопець віддалено працював на іноземні компанії. Після закінчення вишу почав свій бізнес. Сьогодні його у Добропіллі зустрінеш не часто. Проте він слідкує за новинами та щиро переймається проблемами міста.
«Бачу, як на вулицях стало чистіше і красивіше, з'явилося безліч кафе і магазинів. Мені б хотілося, щоб місто стало комфортним для людей, а не машин. Особливо, для людей з особливими потребами та дітей на візочках, — зазначає Антон, — Треба повернути тролейбуси, як це роблять у розвинених країнах через екологічність цього транспорту. У нас же був легендарний тролейбус! Він потрапив у книгу рекордів Гіннеса, як найменше місто де є тролейбусний рух».
Хлопець вважає, що бути родом з невеликого міста – це життєвий бонус, що дає більше мотивації для успіху. На прикладі інших бачить, що люди з маленьких міст частіше досягають більшого.
«У нас маленьке чудове місто. У ньому є все, щоб вирости гідним представником суспільства і в майбутньому гордо заявляти: "Я народився в Добропіллі!" – вважає Антон.
