Забути про офіс і зайнятися творчістю, зробити улюблене хобі основною роботою — давня мрія багатьох з нас. Але чим старше людина стає, тим складніше зважитися на такий серйозний крок. Ми поговорили з двома добропільцями про те, як позбутися страхів і почати кар’єру з чистого аркуша.
Весільний відеограф — складальник меблів
Владислав Мозговий більше 20 років знімав весілля та висвітлював інші події в Добропіллі. В 45 років він разом із родиною поїхав до Польщі, де зараз працює тапіцером (складальник меблів) на заводі. За його словами, різка зміна діяльності пов’язана з тим, що в Добропіллі немає можливості розвиватися за професією та заробляти нормальні гроші, а не працювати «за їжу».
«Люди зубожіли: кажеш їм ціну, яка практично не змінилася з 2014 року — відмовляються. Якщо раніше молоді замовляли фото та відео на весь день, то зараз частіше тільки на півдня. А обладнання із собою носиш за ціною більшою, ніж коштує автівка. Втомився так працювати. Вирішив — краще почати з нуля, поки ще не пізно»
В Польщу Владислав поїхав зі своєю дружиною та донькою. Дружина також працює на заводі та отримує зарплатню, яка в декілька разів більша, ніж вона заробляла вдома.
«В Добропіллі Женя працювала реалізатором в магазинах по 12 годин на добу за мінімальну зарплату. Тут вона заробляє в 5 разів більше — близько 15 тисяч в перерахунку на гривню, — розповідає Владислав. — Якщо ти працьовита людина, то будеш нормально заробляти»
Збирати меблі Владислав вважає не важкою професією, складальник меблів повинен мати насамперед уважність, гарну пам’ять та наполегливість. Зараз він вже більшість меблів робить не замислюючись, автоматично. Під час збірки можна ходити в навушниках та слухати музику або аудіокниги. У такий спосіб Влад зараз вивчає історію Польщі та мову.
«Я моніторю ринок фото-відео послуг в Польщі. Наприклад, у Кемпно, — це 15-тисячне містечко, де я працюю, — вже знайшов три фотографи, які без праці не бувають, та ціни в них такі, що можливо заробляти, оновлювати техніку та розвиватися. Отже, так, я планую займатися улюбленою справою у майбутньому. Але, якщо й не вийде, то працюючи тапіцером жити можна гідно».
Зараз сукупний дохід родини Мозгових перевищує 40 тис. гривень на місяць. Вистачає і на життя, і на допомогу родині в Україні.
Про свій вибір Владислав не жалкує, говорить, найбільше, що його здивувало — це працьовитість поляків та ставлення до людей:
«Цікаво порівнювати наші країни, багато розбіжностей у менталітеті людей, — міркує Владислав. — Тут, якщо ти працюєш, ніхто про тебе не буде чутки розповсюджувати на роботі. Це не так, як у нас у шахті, коли новенькому відразу надають якесь призвісько. Я для начальника всі підлеглі не мають ніякого значення. Тут я багато разів бачив, як директор заводу працює у вихідні, розвантажуючі фури разом з мігрантами-вантажниками. Та й поляки працюють іноді навіть більше, ніж заробітчани. Може в цьому і є їх секрет успішного розвитку країни».
Кравчиня верхнього одягу — вчителька інформатики
Тетяна Федірко 8 років працювала у місцевому ательє. Жінка любила свою роботу, але в неї була ще одна мрія — працювати з дітьми. Деякий час вона вагалася — чи варто змінювати діяльність, але відкинула сумніви та поступила у педагогічний інститут. Тепер вона — вчителька інформатики у Святогорівській школі.
«Я завжди любила дітей, — розповідає Тетяна. — Коли хтось з клієнтів ательє приходив з дітьми, я відволікала малечу, розмовляла з ними. Мені хотілося бути вчителем. Шити я дуже любила, але відчувала себе не до кінця реалізованою у цій професії — хотілося більшого. Тому вирішила все змінити»
Остаточно прийняти рішення жінці допомогла «доленосна» зустріч — працівниця місцевого Центру дитячої та юнацької творчості запропонувала Тетяні спробувати себе у якості керівника гуртка.
«На роботу мене взяли з умовою: потрібно було отримати педагогічну освіту. Так я стала студенткою, — сміється Тетяна. — Освіту отримувала одночасно з сином, обидва готувалися до екзаменів — кожний до власних, — лекції вчили. Для мене це як друга молодість була — стільки вражень від навчання, хвилюєшся, як вперше, перед сесією, складаєш екзамени. Дуже тонізує».
Тетяна закінчила навчання та у 41 рік влаштувалася на нову роботу. Спочатку дуже хвилювалася: як сприймуть діти та великий колектив інших вчителів.
«Пам’ятаю, як їхала вперше на роботу та спілкувалася з майбутніми колегами. Кажу: може я погарячкувала? Але мене заспокоїли, що так на початку нервуються всі»
Зараз Тетяна навчає інформатиці 11 класів від наймолодших до старшокласників. Роботу свою дуже полюбляє. Каже: з дітьми найважливіше себе правильно поставити. Якщо «закріпити» авторитет, то потім спілкуватися легко.
За ательє жінка не сумує. Але іноді досі шиє.
«Я спочатку, коли працевлаштувалася до школи, навіть замови якісь брала, щоб шити вдома, але часу не вистачало, у школі велике навантаження, тому швейну справу довелося залишити»
На питання, чи були в неї якісь острахи щодо зміни діяльності у зрілому віці, жінка заперечує: мовляв, нічого боятися, коли вже «життя побачив».
«Я не згодна, що потрібно все життя працювати тим, на кого ти навчався після школи. Ми всі обираємо своє майбутнє у 16-17 років — це ж ще дитина, а їй доводиться таке серйозне рішення приймати. Згодом все може змінитись, а люди чомусь бояться стати кимось іншим, отримати другу освіту, спробувати те, що завжди хотіли. Я досягла всього у своїй минулій професії, мені нікуди було далі зростати. А зараз я знайшла себе знов».
