Ще у квітні секретар Добропільської міської ради Віталій Шевченко оголосив про початок евакуації з Добропільської громади. Саме в той час з рідного міста поїхали родини Рябченків та Скалиги. Свої ічторії сім'ї розповіли "Вікнам".
Мамо, ми тепер бомжі?
Восьмирічна Юля Рябченко із батьками виїхали з Добропілля тоді, коли влада закликала евакуюватися. Збиралися похапцем, брали мінімум речей. Вже тоді були проблеми з паливом, і родина не знала, чи стане його, щоб виїхати, тому брали лише найнеобхідніше — в разі, якщо доведеться йти пішки й викидати зайве.
Юля РябченкоФото: Вікна - новини
Спершу їхали до Дніпра, але там не знайшли, де переночувати. Потім була Полтава, Новомосковськ, Запоріжжя. Кілька днів сім'я поневірялася по різних містах. Маленька Юля, згадують батьки, питала, чи вони бува на стали безхатьками. Дівчинці було важко жити в різних містах. Юля відмовлялася виходити з дому і дуже боялася сирен. Вдома в Добропіллі вони не мали двох стін, тож вона ховалася під стіл. А поза домом стало ще страшніше, бо чужі стіни не допомагали.
Зараз родина у Києві. За кілька місяців життя в столиці дівчинка змогла відновитися. З’явилися нові друзі та й завдяки благодійникам її дозвілля насичене — майстер-класи, кулінарний гурток, походи та різноманітні розваги.
Мама Юлі, щоб віддячити за допомогу, теж волонтерить і роздає гуманітарну допомогу. Попри те, що зараз родина трохи обжилась на новому місці, найбільше мріють повернутися додому.
Не голодуємо і слава Богу!
У родині Скалиги двоє дітей — восьмирічний Артем та шестирічна Оля. Вони вирішили їхати з Добропілля, коли в місто вже прилетіли російські снаряди.
Зібрали все, що нажили, й поїхали на Захід України. Дісталися Чернівців, однак лишитися там не змогли — дорого. І почали повертатися в пошуках житла. На кілька місяців їх прихистили в Тульчині на Вінниччині в реабілітаційному центрі для дітей. Спати доводилося на матрасах. Потому отримали допомогу від ООН і переїхали до Києва, де змогли орендувати житло.
Родина СкалигФото: Вікна - новини
Батько знайшов роботу будівельником, пропрацював півтора місяця, а зарплатні так і не отримав. У мами — інвалідність, вона доглядає малечу. Живуть на пенсію 2100 гривень, харчуються на гуманітарці, іноді щось можуть докупити. Кажуть: “Не голодуємо і слава Богу”.
Родина мріє повернутися. Артемові цьогоріч у третій клас, Олі — у другий. Вони дуже просяться додому, однак батьки хочуть, щоб діти не жили під обстрілами і мали змогу нормально навчатися.
