Вероніка Ткачова та Анастасія Грицак жительки Добопільської громади. Вони ті, про кого можна сказати — майбутнє України. Лідерки за духом, обоє є членами самоврядування міської дитячо-юнацької організації самоврядування "Мрія".
Вероніку війна змусила покинути рідний дім. Та навіть далеко від Батьківщини, дівчина підтримували Україну, ходили на мітинги, брали участь у флешмобах. Анастасія, попри обстріли і близкість фронту залишається вдома, вірить у краще та допомагає армії. Про те, як дівчата переживали війну та які поради можуть дати одноліткам читайте в спеціальному інтерв`ю до Дня захисту дітей для ДоброNews.City.
Розкажіть про себе, своє життя у громаді?
Вероніка: Мені 16 років. Я живу у Добропільській громаді, у невеличкому місті Білицьке, яке завжди надихає мене своєю красою. Отримую знання у загальноосвітній школі №9. Мої хоббі — малювання.
Малюнок ВеронікиФото: Особистий архів Вероніки
Також я люблю займатися спортом, бо він формує характер. Ще я займаюсь лідерською діяльністю, таким чином я розвиваюсь. Зокрема, я голова дитячо-юнацької організації “Мрія”. Пам’ятаю, як тільки я вступала до лідерства, то дуже хвилювалася. Нам дали завдання записати відеовізитівку, там було дуже багато тексту, який потрібно було запам’ятати, хто краще впорається, то й отримав би посаду лідера.
Вероніка ТкачоваФото: Соцмережі Вероніки
Анастасія: Мені 15 років. Від самого народження я проживаю в селі Вірівка Добропільського району. В 4 рочки пішла до місцевого дитячого садочку "Дзвіночок", а вже в 5 пішла до Святогорівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. З самого дитинства я була максимально активною дівчиною. Відвідувала і досі відвідую Вірівський та Святогорівський будинки культури. З рання займалася співами й танцями. Також я обожнюю малювати, навчатися, робити щось своїми руками, люблю доглядати за квітами та перебувати на природі.
Анастасія ГрицакФото: Особистий архів Анастасії
Які ваші улюблені місця у Добропільській громаді?
Вероніка: У кожному місті Добропільської громади є парки, це і є найулюбленіші мої місця для відпочинку.
Анастасія: Іноді я відчуваю себе польовою мавкою, бо моє місце сили — це степи та поля. На території громади є степ, в якому ростуть червонокнижні квіти — воронці. Там неймовірно.
Як вас застала війна?
Вероніка: Я вважаю, що війна це дуже складна тема для кожного з нас, але когось вона зачепила більше, когось менше. Я відчувала і досі відчуваю переживання за рідних, за рідний край, дім і все, що мене оточує. Через війну я була змушена покинути рідне містечко. Їхати було дуже страшно, ми зупинялися на спеціальних зупинках, коли лунала сирена. Останні два місяці я жила у Польщі. Де не дивлячись на все, я познайомилась з однолітками, які дуже нам співчували. Почала вчити нову мову. Вона легка та цікава. Але можу сказати одне, що рідний край нічого не замінить.
У Польщі я була на мітингу “Молитва за Україну”. Він був 6 квітня пізно ввечері, у місті Рибник, організовували це все католицька церква. Усі були зі свічками, на яких був прапор України. Ми вимовляли молитву польською, українською, піднімали в гору свічки. Ми зробили 15 зупинок зупинок по місту.
Анастасія: 24 лютого назавжди закарбується в моїй пам'яті, як найгірший день в моєму житті... Тоді я прокинулася, почала збиратися до школи. Мені зателефонував мій старший брат, який навчається в Харкові і сказав: "Війна. У нас бомблять". Я відчувала дуже сильний страх, але всі емоції тримала в собі. Мій брат сказав, що він у безпеці. Далі я пішла на шкільний автобус, десь далеко доносилися постріли. Здавалося, що все ніби то добре, але директор школи дала наказ, щоб всі йшли додому. Тоді мої батьки почали телефонувати, казали збирати речі, документи, триматися якомога далі від вікон. А я була одна вдома... Я не розуміла, що я маю робити, де мій брат. Я думала: ми що, покидаємо рідний дім? Серед моїх друзів про все це я дізналася перша, тому по можливості інформувала своїх близьких. Я далі трималася... Коли мої батьки вже були вдома, самі не розуміючи що робити далі, настав переломний момент. Мій брат зі своєю дівчиною пішли на ночівлю в метро. Від всіх думок та новин ставало боляче. Тоді я вже випустила свої емоції. Розслабитися я змогла лише тоді, коли мій брат приїхав додому.
Наразі ми всі перебуваємо вдома, дуже не хочеться думати про те, що в майбутньому потрібно буде евакуюватися. Але я мрійник, і тому вірю в найкраще.
Як переживали місяці війни?
Вероніка: Ці місяці я займалася навчанням, бо старші класи дуже важливі для мене. Також більше часу проводила з рідними, малювала. Брала учать у патріотичних онлайн-флешмобах.
Анастасія: За ці 3 місяці війни я робила багато чого. Брала участь в усіх можливих флешмобах, надсилала кошти українській армії. Ці гроші я отримувала, як стипендію в школі за хороше навчання. Також я намагалася відволікатися, шукала нові хоббі, вчилася, допомогала батькам, багато гуляла на свіжому повітрі.
Які поради можете дати одноліткам?
Вероніка: Хочу сказати своїм знайомим: бережіть одне одного, не ведіться на різні провокації, читайте перевірені офіційні новини та будьте добрішими один до одного.
Анастасія: Ми всі різні люди, тому кожен відчуває все по-своєму. Але можу розповісти як особисто справлялася з емоціями, новинами та стресом. Від початку (повномасштабного вторгнення росії - ред.) я постійно дивилася якісь серіали, фільми, щоб максимально поринути в інший світ та атмосферу. Але дійсно гарний метод — зайняти чимось руки. Коли ви починаєте робити щось цікаве, наприклад, малювати, вишивати, займатися спортом, ви не помічаєте плин часу, ваш мозок відпочиває. Також спілкуйтеся з рідними, але на якісь нейтральні теми, не треба говорити про політику. Займіться собою, змініть зачіску, стежте за харчуванням. Гарантую — ваш настрій стане набагато кращим.
Про що ви мрієте?
Вероніка: Я мрію про мирне небо над головою, щоб побачитись з рідними, з друзями і проводити багато часу разом.
Анастасія: Раніше мрії були завжди грандіозними: закінчити навчання, купити квартиру, купити новий телефон. Щось матеріальне. Але зараз все так змінилося. Все стало більш духовним. Війна змінила всіх. Зараз мрії та бажання зовсім незначні. Наприклад, я хочу зібрати букет ромашок або побігати під дощем, обійняти подругу, яка евакуювалася... Єдина мрія на цей час — це мир. Все! Більшого не треба. Раніше ми думали, що якесь наше життя нудне, сіре. Зараз хочеться, щоб все було як раніше. Але я вірю, що все буде і моє майбутнє буде таким же світлим і чистим, як блакитне небо над головою.
